база шаблонов joomla 3.5

Home

Про нас

Діяльність

Logo Position

Кооперація

ЕСОП

Ми у ЗМІ

Search Our Site

В газеті "День" пройшов круглий стіл щодо необхідності активної промислової політики для економічного розвитку України за мотивами інтерв'ю Еріка Райнерта. Директор Центру Роман Скляров взяв участь у якості експерта.
Наводимо повністю матеріал Алли Дубровик-Рохової та Валентина Торби, газета "День":
Обговорюючи інтерв’ю Райнерта, експерти дійшли висновку: причини нашої бідності — не в корупції, освіті чи бюрократії, а в... примітивності експорту.


Держава, яка не має власної програми промислового розвитку, опиняється в пастці кредитної та політичної залежності і, зрештою, втрачає суб’єктність у світовій грі, що має назву — економічна конкуренція. Приблизно так, якщо стисло, можна підсумувати думки експертів, яких ми запросили до редакції «Дня», щоб обговорити резонансне інтерв’ю з економістом Еріком РАЙНЕРТОМ «Україна сьогодні — це Перу 1979 року».

Ерік Райнерт називає їх «неокейнсіанцями». Опоненти — «дирижистами». Один із них зізнався, що сам ідентифікує себе ордолібералом*... Ми ж пропонуємо до вашої уваги їхні думки, відкинувши теорії, догми і штампи, керуючись лише поняттями норми і здорового глузду. Зрештою, говоримо ж ми не про математичні формули або життя літературних персонажів, а про реальне майбутнє цілком реальних людей у реальній країні, «яка провалилася в яму». Часу на те, щоб піднятися з неї, обмаль. А відчуття, що коли ми не змінимо тактики, то впадемо так низько, що зникнемо з геополітичної мапи, — дедалі гостріші.

Роман СКЛЯРОВ:
— Перевага Райнерта — в тому, що він підтверджує свої думки історичними прикладами країн. Кожна держава світу сьогодні змагається за світовий ринок збуту і за залучення капіталу й технологій. Саме заради цього створюються відповідні інституції: кредитно-експертні агентства, індустріальні парки тощо. Ті країни, які сьогодні є успішними, подолали певний шлях. Якщо узагальнити, то він доволі подібний для держав з різним менталітетом, різною культурою і традиціями. Власне, ці приклади допомагають Райнерту аргументувати свою позицію, чому неоліберальна теорія не є досконалою.
У нас була цікава дискусія з заступником міністра економіки Максимом Нефьодовим. Його точка зору: «Економіка повинна бути для людини, а не людина для економіки». Саме тому він не сприймає концепції Райнерта. Бо, на його думку, професор розглядає людину як ресурс для виробника. Натомість концепція Нефьодова «економіка для людини» фактично означає, що головним для держави має бути споживач. На обслуговування його інтересів працюють усі. Щоб споживач мав безперешкодну можливість купувати італійські макарони, німецькі машини, американські айфони. Але ж ці речі купуються не за гривні. Ми лише розраховуємось українськими грішми в наших магазинах, а по факту ці гроші конвертуються у валюту, яка виходить із держави. А де країні брати валюту? Або заробляти на експорті (і тут виникає запитання: що ми будемо продавати? скільки сировини потрібно продати, щоб купити один німецький автомобіль?), або брати кредит у міжнародних фінансових організаціях. Так держави заганяються у кредитну кабалу. Втрачають економічну, а згодом і політичну самостійність. Тому коли про те, що головним має бути споживач, говорить пересічний громадянин — це одне, а коли — міністр економіки, — це страшно. Отже, він не розуміє, що таке економіка і як вона розвивається.

Володимир ПАНЧЕНКО:
— ...Месидж у заголовку «Україна — це Перу 1979 року» — дуже точний. По-перше, він засвідчує, що професор Райнерт уміє оперувати фактами, які він назбирав за все життя. А по-друге, він дуже точно підмітив схожість історичного етапу й економічної ситуації. У своїй статті Володимир Дубровський «Пити чи не пити» критикує нас ніби за те, що в Перу тих часів буцімто були проведені якісь реформи, пов’язані з індустріалізацією, які вимагали протекціонізму... Є така позиція: мертві пацієнти не дають свідчень. Того, хто помер від цирозу печінки, не запитують, чи він помер так рано тому, що він пив. А запитують того, хто п’є і дожив до 100 років. Ці свідчення, мовляв, не є статистичною вибіркою. Так, Перу отримав рекомендації МВФ. І коли ми говоримо про тактику, то маємо говорити про концептуальні речі. МВФ із 1980-х років випробовують раз за разом одну й ту ж саму теорію: стискання монетарної бази на тлі скорочення споживання. Україна — це Перу 1979-го, оскільки її уряд пробує виконувати ті рекомендації, які вже не виправдовуються десятиліттями.

Ростислав ЛУКАЧ:
— Я — людина з бізнесу. Ваше інтерв’ю з професором Райнертом прочитало багато моїх друзів-підприємців. І в них одне запитання — хтось із цим може не погоджуватися? У когось є заперечення проти того, що потрібно продавати готовий виріб, а не сировину? Чи проти того, що на боксерський ринг не можна виставляти п’ятикласника і чемпіона світу? І як країна, яка стоїть у ролі цього хлопчика, на рингу проти держави економічного важковаговика, — розповідати, що ми повинні битися на рівні, за одними правилами? Розгляньмо конкретний приклад. Є два підприємства, які виробляють цукерки. Одне працює в Угорщині, а друге — в Україні. Так-от, угорський бізнес має доступ до кредиту під 2% річних, а український — навіть не під 20%. На якому вільному ринку вони змагатимуться?
...Державі потрібно мати власну промислову політику. Польща має. Німеччина має. Америка має... Акт з 1933 року — «Спочатку купуй американське!» Це ж зрозуміла істина. Хто розумний скаже: дайте нам кредити, а ми на ці кредити будемо випускати сировину, продавати вам, ви її переробите і продасте нам із доданою вартістю. Ваші люди отримають робочі місця, заробітну плату. Ваш бюджет — податки...
Це — другий фронт. І якщо на тому фронті видно, хто твій ворог, то на цьому — ні. Всі в краватках, костюмах, і посміхаються... Ці люди не створили жодного робочого місця. Вони десятиріччями працюють за валюту на роботодавців. А радять нам, як правильно жити...

Віктор ГАЛАСЮК:
—  Райнерт математично точно, як рентген, розкриває причини бідності всіх країн, в тому числі — України. Зрозумівши їх докорінно, ми можемо запропонувати ту економічну політику, яка зможе змінити ситуацію.
...Причина бідності, й багатства відповідно, країни полягає у структурі її виробництва: що вона створює і постачає світові. Це — настільки просто, що дивно, хто може з цим сперечатися. Якщо відкинути всю складну економічну термінологію й подивитися на прикладі компаній: яка з них буде успішніша — та, що виробляє ультрашвидкісні ПК, чи та, що випускає друкарські машинки? Так от, вважайте, що Україна у кращому разі сьогодні пропонує світові друкарські машинки, а то й — просто компоненти до них. Нікому в світі вони вже не потрібні. А якщо й потрібні, то в обмеженому обсязі й за дуже низькою ціною... Ті ж, хто проти Райнерта, фактично говорять нам: все одно, що ваша країна буде продавати в світ — сировину чи готову продукцію; емігрантів, які покинули домівки у пошуках роботи, чи плоди праці своїх робітників на підприємствах. Це не має жодного значення. Бо ринок все сам за вас вирішить і знайде вам місце...
Я вважаю, що це фундаментальна помилка. Ми бачимо, як ринок це вирішує. Він вирішує це на користь тих країн, які проводять цілеспрямовану промислову політику. Є суб’єкти в цій грі, а є об’єкти. І ми, на жаль, свою суб’єктність загубили.
В чому коріння того, що ми відстаємо від Європи за рівнем ВВП на душу населення в п’ять-шість разів? Ця причина не в корупції, не в недосконалості системи освіти, не в неефективному державному апараті... Це все — другорядні питання в порівнянні з тим, що ми постачаємо в світ сировинну продукцію найнижчого рівня обробки з мізерним технологічним компонентом. І з часом ситуація тільки продовжує погіршуватися. В нас відбувається деіндустріалізація, подальша примітивізація нашого експортного кошика... А це, по суті, викликає масову еміграцію талантів і робочих рук.
Чи зміниться ситуація сама собою? Чи вирішить її «вільний ринок»? Я впевнений, що ні.

КОЛИ Й ЯК УКРАЇНА ЗВЕРНУЛА НЕ ТУДИ?
— Коли й як, на вашу думку, ми стали на цю хибну дорогу? Вийшли ж ми з Радянського Союзу з пристойним рівнем промислового розвитку. А потім, як сказав Райнерт у першому інтерв’ю «Дню», в нас почалася декомунізація, яка по факту означала деіндустріалізацію... Та були ж люди, і були спроби повести країну іншим шляхом. У 1996 році вийшла у світ книжка екс-прем’єр-міністра Євгена Марчука «П’ять років української трагедії». Приблизно в той же час відбулась економічна конференція, на якій Марчук запропонував план переходу від державної до приватної власності... Свідки того періоду стверджують, що саме ця ініціатива коштувала йому тоді посади. Мовляв, Кучма звільнив Марчука з посади прем’єра насправді не за міфічне «створення особистого політичного іміджу», а за спробу привнести одинакові для всіх правила в українську приватизацію, а далі й економіку. Чи не вважаєте ви, що ніякого змагання економічних теорій у вищих кабінетах влади в Україні нема й не було? А ті, хто був біля керма, чи краще сказати біля годівниці, просто збагачувалися, прикриваючись ліберальними, чи неоліберальними гаслами? Хто і що може цьому протиставити зараз, якщо при владі в державі — учні того часу, і вони не знають, як керувати країною інакше?

Віктор ГАЛАСЮК: — Я не виключаю того, про що ви говорите. Особливо після прочитання книжки Джеффрі Сакса «Ціна цивілізації». Автор називає конкретні прізвища людей, які в світі фінансують ліберальні мозкові центри, течії, і вказує їхню мотивацію.
Але ми не можемо нікого звинувачувати в тому, що вони нам дають шкідливі поради. Це наша проблема як нації: знайти механізм, як дослухатися до корисних порад. Якщо МВФ дає, як ми вважаємо, шкідливі поради, але ми вимушені ними користуватися тимчасово, то в цей час ми маємо вибудовувати свою альтернативу. Я надзвичайно не люблю спрощення. От мені кажуть: та ви проти МВФ. Я не проти МВФ. Навпаки — мені подобається, що вони нам допомагають в кризовій ситуації. Але нашою метою повинно бути за два три-роки збудувати таку економічну політику, яка дозволить позбутися кредитів МВФ. Це має бути план справжньої української влади...
Німеччина проходила цей тест після Другої світової війни. Всім відомий план Маршала прийшов на зміну абсолютно шкідливого для країни плану Моргентау, бо він мав перетворити Німеччину на аграрну країну. Менш відомий приклад в Україні, але, як на мене, дуже показовий — це приклад Японії. Я нещодавно побував там. Так-от, в 1947 році окупаційна влада США була категорично проти Банку розвитку в Японії. А в 1952 році США стали основним донором Банку розвитку Японії. Від кого це залежало? Американці самі поміняли за п’ять років свою позицію? Та японці вмовили. Вони сказали американцям: ви хочете Японію бачити союзником? Вам потрібен потужний союзник?

— Це можливо за умови, що влада справжня і патріотична... Ми ж говоримо про те, що практично всі колишні радянські республіки проходили приватизацію. Але лише Україна чомусь на виході отримала кланово-олігархічну систему, яку не похитнули ні два Майдани, ні війна...
Володимир ПАНЧЕНКО: — Не всі країни пройшли ваучерну приватизацію. А лише Україна та Росія. А, наприклад, Чехія відмовилася... Як схема ваучерна приватизація звучала нормально. Є 52 мільйони українців. Ми беремо все майно, ділимо його на 52 мільйони рівних частин і роздаємо право на користування. Але коли приходимо до практики, починаються «деталі»: хто проводить оцінку цього майна? як? як відбувається створення фондового ринку, де котируватимуть акцію? 
Чехію, до слова, теж, як і Україну, в цьому питанні консультували американці. Там сидів цілий офіс приватизації. Але річ у тім, що у уряду Чехії було завдання — продати дорого і за гроші, які були заведені у фонди, що належали народу.

Ростислав ЛУКАЧ: — Можна нагадати досвід різних країн. Наприклад, у китайців все було державним. Але вони робили додатковий випуск акцій, і їх продають. Якщо ми говоримо про Східну Європу (Естонію, Прибалтику, Угорщину), то там продавали все. А китайці зробили 50/50. Тобто 50 відсотків залишається у народу, а інші 50 відсотків віддають міжнародним корпораціям. Таким чином збільшується фондовий ринок, народ отримує свою половину, а міжнародні корпорації розвивають нові технології. Я багато років в Україні представляю інтереси інвестиційного пулу США. Мені говорять вони весь час: скільки ми будемо брати ці кредити? Вони питають: коли зможуть просто приїхати в Україну і, як усюди в цивілізованому світі, відкрити компанію?
Щодо коренів цієї проблеми, я можу запропонувати такий погляд. Корені проблеми — в світогляді. Принцип радянського світогляду — поставити кордон і отримати ключик, щоб можна було вирішувати: когось пропустити чи ні. Згадаємо першу хвилю приватизації. Там були не лише ваучери, а й інвестиційні конкурси. І наші олігархи свої основні активи отримали не через ваучерну приватизацію, а через ці конкурси, де конкурсів насправді не було. На чому ж стоїть весь демократичний світ? Більш того, в чому зараз економіка України ментально відрізняється від того, що робить Путін? Ми даємо людям вибір! Як держава ми можемо створити умови, мотиви і стимули для бізнесу. Тобто обрати пріоритетну галузь і там створити на перших етапах преференції. Потім, коли настане черга наступного пріоритету, ці преференції перейдуть до інших галузей. Тобто це спосіб управління економікою не через наказ чи обмеження, а через «цукерку», заохочення. Інша сторона. Є люди, які накопичили капітали в Україні, тепер тримають їх в доларах і євро. Виходить, для них що гірше буде в Україні, то краще. Адже вони внаслідок збіднілості України насправді багатішають. Якщо гривня буде падати, то цей олігарх буде себе краще відчувати. Для пересічного громадянина і середнього власника це біда. Тому необхідно розвивати промисловість, про що й каже Райнерт. Держава має створювати стимули, а не кордони.

Роман СКЛЯРОВ: — Мені спало на думку, що неолібералізм — це толстовство від економіки. Принцип толстовства — непротивлення злу. Вони вважають, що не треба зважати на те, що внаслідок неолібералізму Україна стає колонією і сировинним придатком. Ринок начебто сам віднайде рівновагу, розставить пріоритети і таке інше.
У цьому, до речі, сходяться комуністична і неоліберальна ідеології, адже більшовики так само приходили на гаслах про те, що треба все зруйнувати, а потім все відновиться, але вже за якимось начебто новими і вірними принципами. Насправді, якщо зруйнувати всі вертикальні структури, то виникне хаос, з якого нічого доброго і перспективного не виникне само по собі. Потрібен взаємний зв’язок між державою, бізнесом і громадським середовищем. І чим розвинутішою буде держава, тим складнішою буде ця система, адже це природно. І держава в цій системі творить надбудову, без якої, знову ж таки, настане хаос.

ЯК ПОВЕРНУТИСЯ НА ДОРОГУ, ЯКА ВЕДЕ ДО БАГАТСТВА? 
Віктор ГАЛАСЮК: — Дійсно, неолібералізм — це щось на кшталт соціал-дарвінізму або соціал-анархізму.
Я хотів би прокоментувати питання приватизації. Мені здається, що це так само одна з ментальних проблем. Кожна влада, як приходить, береться за справу реприватизації. Але переконаний, що країна тоді почне потужно економічно розвиватися, коли нова влада проведе риску під накопиченими первинними капіталами, які здобуті різними способами. Після цієї риски встановлюються досить жорсткі й універсальні правила гри, які мають виконуватися всіма учасниками. При цьому ці правила мають містити певні мотиви і стимули для тих видів діяльності, які для держави на цей момент більш корисні. Перш за все — це наукоємні галузі, інжиніринг... Безумовно, мають бути створені умови і для сировинних галузей, але це не має бути основним пріоритетом. Держава має брати сировинну ренту і спрямовувати на розвиток більш складних видів діяльності. Після цього не треба повертатися до питання перерозподілу власності. Адже нині кожен інвестор дивиться на нас, і навіть якщо закон про спецконфіскацію є правильним чи неправильним, але він займає в політичній дискусії вагоме місце, у цього інвестора виникають сумніви, чи варто вкладати в нашу економіку гроші. Депутати не дебатують про те, як залучити іноземні інвестиції, як створити нові робочі місця, як освоїти нові ринки. Вони дебатують про те, як щось відібрати і поділити. Причому відбирають і ділять старі сировинні галузі, де в перспективі немає майбутнього.
Я хочу звернути увагу на те, що у нас настільки мізерна економіка, що вартість усіх видів товарів (і сировинні, й несировинні) в усіх галузях, які йдуть на експорт, сукупно становить 38 млрд доларів на рік. Для порівняння, в Польщі тільки деревообробна галузь (!) на експорт — 25 млрд доларів на рік. Це, повторюю, лише одна галузь. І це при тому, що у нас площа лісів із Польщею однакова... Вони з наших лісів роблять товари.
Треба зайнятися новими ринками, а не займатися перерозподілом власності.

— Пане Володимире, та політика і та ідеологія, яку сьогодні Україна експортує в світ, якої якості інвесторів приваблює? Ну, і ваша рефлексія на книжку та інтерв’ю Райнерта?
Володимир ВЛАСЮК:
— Проблема полягає в негативному і скептичному відношенні до держави. Ми почали будувати державу, ринкову економіку в 1991 році. У нас не було відповідних традицій. У 1991—1992 роках Польща знайшла Бальцеровича, тому що треба було демонтувати планову економіку і впроваджувати основи ринкової економіки. Бальцерович теж багато чого робив навмання й інтуїтивно. Але ми в Україні цього не зробили. У нас не були впроваджені базові економічні свободи, які стимулюють ділову енергію громадян, створюють ринкові умови конкуренції. У нас відбулася приватизація, коли певні групи отримали приватну власність, і при цьому ми не впровадили інструментів вільного ринку. На Заході конкурують навіть великі власники, в той час як у нас конкуренція стримувалась. Як наслідок, ми отримали гібрид, який називається олігархічною економікою. При ній капітали інвестують у політику. Коли в інститути влади приходять ті, в кого вклали гроші олігархи, то там вони вже відробляють відповідні завдання. Це — порочне коло у нас працює, і нам треба його обов’язково розірвати.
Тому, коли критикують Райнерта і все, що стосується державного управлінням, то ця критика в Україні має свої імпульси саме зі згаданих передумов. Держава в багатьох моментах скомпрометована, багато корупції, й, як наслідок, — вона неефективна. Тому ми маємо зараз доробити ту роботу, яка не була зроблена на початку 1990-х років. Але ми втратили дуже багато часу. Якщо ми будемо доробляти цю роботу, то маємо впроваджувати ринкові інститути, будемо дерегульовувати, приватизовувати і зменшувати радикально частину держави в економіці. Коли ми побачимо, що все нормально працює, тоді вже повернемося до впровадження державних інститутів й інструментів, як це робиться у всіх інших країнах. Але так робити не можна.
Ми маємо робити все одночасно, адже внаслідок того, що ми втратили дуже багато часу, ми не маємо належного запасу міцності. Якщо зважити на негативні тенденції до зменшення чисельності населення, слабкості економіки, то така країна просто не може чекати ще 10 — 15 років. Може щось відбутися в США таке, через що вони просто махнуть на Україну рукою, може щось трапитися з Європою... Крім того, маємо такого сусіда, який дає нам багато підстав для побоювань. Тому Україна або буде великою, матиме масштабні проекти, матиме сильних людей — і зрештою матиме потужну економіку, або не буде взагалі... Не буде економіки, не буде нічого.
Що ми маємо нині впроваджувати найперше? У нас уже є історія власної економіки, хоч вона й коротка. Можу назвати приклади вдалих рішень. Перше — це вивізне експортне мито на зерна соняшника. Це мито спрацювало на те, що у нас з’явилася переробна олійна галузь. Зараз ми є першими щодо експорту олії. І це без Кейнса, без Фрідмана... Просто зробили те, що підказує здоровий глузд. Як люди історично чинили, коли розвивали переробну промисловість? Генріх VI у Британії побачив, що той край, який виробляє сукно із шерсті, живе краще й багатше, ніж той, який просто продає шерсть, і наказав: всі робіть так, як ті — сукно. Ніколи не пізно звертатися до тих інструментів, які нам підказує здоровий глузд.
Другий позитивний момент — спрощена система оподаткування. Таким чином, ті люди, яких держава не могла забезпечити роботою, отримали можливість заробляти самі. Зрозуміло, що деякі «спрощенці» проводили набагато більші обсяги операцій, аніж це було дозволено законом, але завдяки цьому активізувалася бізнесова активність громадян.
Ми маємо всі ці позитивні приклади взяти й використовувати надалі, адже вони ефективно діють. Тобто за прикладом виробництва олії необхідно, наприклад, зайнятись обробкою деревини. Необхідно запровадити заборону на експорт кругляка. Зараз це питання дуже торпедується. Ми знаємо, що підвісили 600 млн євро допомоги від ЄС до умов, якщо ми відмінимо експорт кругляка... Якщо ми робимо фанерну сировину, то заробимо з одного кубометра 16 доларів доданої вартості. Якщо ми з цього продукту, з фанерної сировини, зробимо фанеру, то зробимо 111 доларів доданої вартості.
...Ми маємо певні зобов’язані перед міжнародними організаціями, але ми не маємо бути слухняними, повинні показувати свою позицію.
Ще хочу додати про індустріальний тренд, який ми розпочали. Хоча від слів до діла ще дуже далеко. Україна мусить знайти свій шлях, тобто немає рецепта, який можна було б імпортувати з якоїсь іншої країни і впровадити у себе. В Китаї громадянин прокидається о п’ятій ранку, працює в поті чола і потім засинає, в кращому разі, о 12-й ночі. Це дозволяє йому вижити. Чи можемо ми сліпо наслідувати цей приклад? Ні. Для нашого народу потрібно знайти свій ритм. Подивимося краще, як живе француз чи поляк. Чому вони так живуть? У них хороша переробна промисловість. Їхній розум працює на їхню країну.

Володимир ПАНЧЕНКО: — Щодо інтуїтивності і концептуальності. Значно швидшим й ефективнішим є знання теорії та послідовне її дотримання. У нас в економічній історії України є Туган-Барановський, у якого є багато учнів, яких сьогодні звеличують. Треба також пам’ятати про Сергія Вітте, який досить тривалий час працював в Україні. Сергій Вітте, як школяр, цитував Фрідріха Ліста і казав, що він є прихильником теорії «розумного тарифу». Нині під «розумним тарифом» можна розуміти будь-яку розумну регуляторну дію. Наприклад, як можна того чи іншого олігарха спонукати до того, щоб він випускав певну продукцію? Розумними діями. Наприкінці XIX століття у Вітте був один інструмент — тариф. Спочатку для розвитку добувної галузі в Катеринославі та Юзівці були зменшені тарифи. Потім, коли через певний час сировину почала успішно добувати й вивозити, зростало мито на сировину, натомість зменшувалося — на станки, які спонукали до виробництва рейок. Паралельно запускається програма масового розвитку залізниць, де можна брати участь у тендерах. Тобто це пульсація розуму згідно з реаліями, пріоритетами і розумінням теорії.
P.S. Ми ініціювали обговорення інтерв’ю Еріка Райнерта «Україна сьогодні — це Перу 1979 року» на прохання наших читачів як відповідь на надзвичайну активне обговорення окремих думок професора, частину яких ми приводимо в цьому матеріалі, фейсбук-спільноти.
Експерт-економіст Володимир Дубровиський, який назвав Райненрта «жуликом», а його ідеї шкідливими, вже написав одну колонку «Пити чи не пити — ось в чім питання» і назвав це — «щось на зразок першої реакції — не стільки на саме інтерв’ю, скільки на реакцію багатьох, нібито, розумних і поважних людей». «Серйозна відповідь готується», — пообіцяв експерт.
А от громадський діяч Олексій Толкачов, навпаки, назвав інтерв’ю «золотими словами» для протверезіння українського суспільства. «Неолібералізм не менш небезпечний, ніж комунізм. Співпраця з МВФ не просто руйнує Україну, вона нас позбавляє перспективи. Практично все те, що відбувається сьогодні в країні, — помилка. І доки ми не повернемося до здорового глузду, своїх справжніх інтересів, доки ми не почнемо мислити самостійно, краще в цій країні дітей не народжувати. Поки що ми в пітьмі. Я бачу світло, але в моєму напрямку дивляться одинаки. Країна ж розвернута зовсім в іншу сторону. На жаль», — рефлексує Толкачов.
А ось журналіст Максим Гардус пише: «Дуже глибоке інтерв’ю... Багато тез дисонує з поглядами псевдоліберальних прихильників сировинної де індустріалізованої «кукурудзяної республіки»...
В нашому несформованому середовищі поява такої чітко аргументованої позиції рідкість. І було б добре, щоб дискусія довкола того, чи потрібно Україні зосередитись на індустріалізації, чи ні; слухати МВФ, чи ні;  покладатись на вільний ринок, чи забути про лібералізм як «страшний сон», проникала у ширші, ніж фейсбучна, аудиторії.
(«День» від 13 жовтня 2016 року).
*ордолібералізм (з лат.ordo-порядок+liberalis-вільний) — німецька гілка неолібералізму. Суть теорії зводиться до того, що держава обмежується формуванням економічної системи, тоді як саме регулювання та хід господарського процесу відбувається спонтанно.
Ерік РАЙНЕРТ: з інтерв’ю «Дню» «Україна сьогодні — це Перу 1979 року» (№ 185-186 від 13 жовтня 2016 року):
•  «Єдине, що лікує корупцію, — це індустріалізація. Деіндустріалізація породжує різні види злочинів. До певної міри корупція — це замінник реального сектора. Коли люди не можуть легально заробити прибутку, вони вдаються до хабарів»
•  «Поки існує «симетрична вільна торгівля» — вільна торгівля між країнами з приблизно однаковим рівнем розвитку — це дуже добре. Але асиметрична торгівля — якщо продавати сировину, а імпортувати готові товари, як це робить Україна, — дуже невигідна для країни — виробника сировини»
•  «У 1970-х роках найуспішнішим індустріальним містом Латинської Америки був Медельїн. А потім відбулася деіндустріалізація Колумбії, і тепер Медельїн — центр наркоторгівлі. Нелегальна зайнятість певною мірою спричиняється нестачею легальної»
•  «Фінансовий сектор дуже важливий для держави. Він — як риштування, яке підтримує виробництво. Але зараз Україна в такий ситуації, коли фінансовий сектор стає паразитом. Фінансовий сектор насправді вбиває вашу реальну економіку. Вам необхідно знову сконцентруватися на виробництві й мати політичну волю припинити надто вже прислухатися до МВФ»
•  «Зараз саме час запитати: «Що ми робили всі ці 25 років? Ця неоліберальна мрія була помилковою!» На щастя, тепер американці також говорять, що розуміють: лібералізм — це зло. Якщо ця модель не працює навіть у Сполучених Штатах — центрі капіталізму, як можна очікувати, що вона працюватиме в Україні»
Рубрика: Економіка
Газета: №195-196, (2016)
Скачать шаблон Joomla с JooMix.org
logo